Підстави, умови та розміри відшкодування витрат на професійну правничу допомогу
Право на професійну правничу допомогу є одним із конституційних, невід’ємних прав людини, що має загальний характер. Відповідно до статті 59 Конституції України «Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». У Цивільному процесуальному кодексі України, Господарському процесуальному кодексі України та Кодексі адміністративного судочинства України містяться відповідні норми, що дають змогу вирішити питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Процесуальне законодавство України передбачає право учасників справи на відшкодування витрат на правничу допомогу за рахунок сторони, яка програла судовий спір. Донедавна у процесуальних кодексах встановлювався максимальний розмір компенсації витрат, а саме з посиланням на закон «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 №4191-VI. Новою редакцією до відповідних кодексів змінено підходи до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зокрема, у ній немає норми щодо обмеження розміру компенсації, а закон «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах» визнано таким, що втратив чинність. Отже, сьогодні закон не обмежує суми такої компенсації.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
- складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
- часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
- обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
- ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Роль суду у позовному провадженні визначена як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам судочинства, а обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Втім, варто поглянути на нижченаведену практику у адміністративно-процесуальному судочинстві.
Так, у справі №826/2689/15 від 09 квітня 2019 року заяву про розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у Шостому апеляційному адміністративному судді, в розмірі 30 тис. грн. задоволено. Відповідач не погодився з таким рішенням апеляційного суду у зв’язку з тим, що позивач не надав документи на обґрунтування ринкової вартості таких послуг.
Вказаний довід є безпідставним, враховуючи той факт, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов’язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість, саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов’язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів (ч. 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України), що відповідачем не здійснено.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справах «East/West Alliance Limited» проти України» (пункт 268) від 23 січня 2014 року та «Баришевський проти України» (пункт 95) від 26 лютого 2015 року зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим (п. 268).
Проте, на практиці Верховний Суд може приймати доволі спірні рішення. Так у справі № 922/445/19 від 03 жовтня 2019 року, місцевий суд вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивача 35 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, виходив із того, що фактично понесені (документально підтвердженні) позивачем витрати на професійну правничу допомогу становлять 19 500, 00 грн і саме таку суму необхідно стягнути з відповідача, оскільки однією із необхідних умов відшкодування таких витрат є їх фактичне понесення заявником. Із такими висновками місцевого господарського суду також погодився апеляційний господарський суд.
Однак об`єднана палата не погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, вважає, що суди допустили неправильне застосування норм процесуального права, зокрема статті 126 Господарського процесуального кодексу України (про витрати на професійну правничу допомогу), що призвело до прийняття судами попередніх інстанцій незаконних судових рішень у відповідній частині.
Так, господарські суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що за змістом пункту 1 частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Також варто зазначити, що докази, що свідчать про додаткові витрати на професійну правничу допомогу повинні бути подані своєчасно. Так, у Додатковій Постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц зазначено, що ОСОБА_1 подала докази про понесені нею судові витрати із пропущенням строків встановлених ст. 141 ЦПК, а саме п’яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Станом на час прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови у цій справі у матеріалах справи була лише довідка-розрахунок №01 витрат на професійну правничу допомогу. Вже після прийняття постанови у цій справі і після закінчення п`ятиденного строку, передбаченого частиною восьмою статті 141 ЦПК України, ОСОБА_1 надала новий розрахунок понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, який доповнила витратами на відповідну суму. Велика Палата Верховного Суду визнала, що ОСОБА_1 пропустила строк для подання доказів понесених витрат. При цьому у своєму клопотанні ОСОБА_1 не просила поновити пропущений процесуальний строк та не вказала про поважність причин його пропуску. У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині вирішення питання про стягнення додатковий витрат заяву необхідно залишити без розгляду у зв’язку із пропуском для подання доказів понесених витрат.
Підсумовуючи усе вище сказане, очевидним є висновок, що можливість відшкодування витрат на правничу допомогу, яка передбачена новим процесуальним законодавством неодмінно є прогресивним положенням, що забезпечує невід’ємне право особи на професійну правничу допомогу, передбачене Конституцією України. Саме такі критерії визначення та розподілу судових витрат, як: їх дійсність, необхідність, розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, наддасть учасникам справи отримати реальну, а не ілюзорну можливість відшкодувати понесені витрати.