Довірче управління активами та капіталом в Україні

На сьогодні традиційні фінансові послуги, в першу чергу банківські депозити, вже давно не можуть розглядатись як ефективний спосіб примноження капіталу. Більше того – в умовах нестабільності банківської системи та глобальних фінансових криз, вони значною мірою втратили свої основні функції – збереження та захисту активів. Це підштовхує інвесторів до пошуків альтернативних можливостей розміщення власних збережень з метою їх приросту. Однією із таких альтернатив виступає інститут довірчого управління активами.

Довірче управління буде привабливим в першу чергу для інвесторів, які мають у своєму розпорядженні певні активи (грошові кошти, цінні папери, нерухомість тощо), бажають використати ці ресурси для отримання пасивного доходу, але не можуть чи не бажають займатись цим особисто.

Послуги довірчого управління активами надаються банками, іншими спеціалізованими фінансовими установами у вигляді розпорядження активами інвестора з метою отримання прибутку за відповідну комісійну винагороду.

Види довірчого управління

Залежно від об’єктів довірчого управління можна виділити наступні його види:

Довірче управління грошовими коштами – передача інвестором управляючій компанії грошових коштів, якими вона розпоряджається за попередньою згодою з інвестором або на власний розсуд та отримує прибуток. Поширеним прикладом такого виду довірчого управління є діяльність пайових інвестиційних фондів (ПІФ).

Довірче управління цінними паперами – передача інвестором в управління професійним трейдерам (брокерам, дилерам, та спеціальним ліцензованим компаніям) акцій, облігацій та інших цінних паперів для здійснення спекулятивних операцій на фондовому ринку. Цей варіант зацікавить інвесторів, які мають у своєму портфелі пакет цінних паперів, але яким бракує знань щодо функціонування фондового ринку та досвіду для прогнозування зміни вартості цінних паперів.

Довірче управління нерухомістю – передача інвестором належної йому комерційної або житлової нерухомості управляючій компанії для передачі в оренду та отримання прибутку. В якості управителів нерухомості виступають ріелторські компанії/агентства нерухомості, які, окрім пошуку орендарів, можуть надавати ряд супутніх послуг, напр. технічне обслуговування об’єкту нерухомості, покриття комунальних платежів тощо.

Найбільшого поширення в Україні отримало довірче управління у вигляді інвестування грошових коштів в інструменти фондового ринку (акції, облігації), значно рідше інвестори довіряють управляти пакетами цінних паперів, і найменш розповсюджена форма інвестування у вигляді передачі в довірче управління об’єктів нерухомості.

Колективне та індивідуальне довірче управління

За формами здійснення управління традиційно поділяють колективне та індивідуальне довірче управління активами.

При колективному довірчому управлінні група інвесторів об’єднує зусилля, а прибуток в результаті ділиться пропорційно до визначених часток. Інвестиційні фонди, або, як вони називаються в Україні, інститути спільного інвестування (ІСІ) у вигляді пайових інвестиційних фондів (ПІФ) та корпоративних інвестиційних фондів (КІФ) розраховані на масового вкладника, як правило, не дуже досвідченого в питаннях функціонування фінансових ринків. У випадку ПІФ передані вкладниками активи перебувають в управлінні компанії з управління активами (КУА), яка створюється шляхом продажу (розміщення) інвесторам випущених нею інвестиційних сертифікатів фонду. Сам ПІФ не має статусу юридичної особи, а передані в управління активи належать учасникам фонду на праві спільної часткової власності. Натомість, КІФ може бути створений лише у формі акціонерного товариства, інвестори стають акціонерами шляхом викупу акцій фонду, і фонд здійснює виключно діяльність зі спільного інвестування його учасників.

У випадку індивідуального довірчого управління підхід до формування інвестиційного портфеля і взаємовідносин управляючого із клієнтом зовсім інший. Кожен портфель формується із активів лише одного інвестора, і такому інвестору управляюча компанія надає персонального менеджера, який формує портфель та інвестиційну стратегію виходячи із індивідуальних побажань клієнта.

Власне тому саме індивідуальне управління вважається «класичним» довірчим управлінням активами та капіталом, на відміну від колективного інвестування, де елемент довірчих відносин значною мірою втрачається через відсутність індивідуального підходу до клієнта.

Приймаючи активи в індивідуальне довірче управління, управляючий за договором зобов’язується використовувати їх в інтересах клієнта для отримання прибутку, в обмін на погоджену сторонами комісійну винагороду у вигляді певного відсотку від отриманого доходу, а також відшкодування поточних витрат. Якщо прибуток не був реалізований, відповідно, і управляючий не отримує доходу. З цієї перспективи така форма співпраці для інвестора є вигіднішою в порівнянні із, напр. ПІФ, де КУА отримує фіксований дохід незалежно від результатів своєї діяльності.

Іншою істотною відмінністю індивідуального управління активами від колективних форм інвестування є «поріг входу», тобто, мінімальна сума активів, які передаються в управління. В сьогоднішніх реаліях, суми, які приймаються управляючими компаніями на індивідуальне управління, починаються від 100 тис. доларів.

Однак, ринок послуг індивідуального довірчого управління активами в Україні існує лише номінально. На практиці, під виглядом такої послуги часто пропонується звичайний інвестиційний консалтинг, коли компанія надає консультацію щодо інвестування активів, отримує за це винагороду, але сам вкладник бере на себе всі ризики від вкладення.

Довірче управління у сфері фінансування житлового будівництва

Згідно вимог законодавства, інвестування та фінансування об’єктів будівництва, що здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, може відбуватись виключно через ІСІ, фонди фінансування будівництва (ФФБ), фонди операцій з нерухомістю (ФОН), недержавні пенсійні фонди, а також через випуск безпроцентних цільових облігацій.

Механізми діяльності ФФБ і ФОН схожі, різниця полягає в тому, що ФФБ створюються з метою отримання їх довірителями житла у власність, тоді як метою ФОН є отримання доходу власниками його сертифікатів, у тому числі й шляхом участі у фінансуванні будівництва житла.

У схемі інвестування через ФФБ беруть участь: довіритель (майбутній власник нерухомості), управитель ФФБ (фінансова організація), забудовник і іноді страхова компанія. Інвестор має договірні відносини лише з управителем, якому він передає активи в довірчу власність для фінансування будівництва. Управитель, у свою чергу, укладає із забудовником договір, за яким останній зобов’язується побудувати об’єкт нерухомості та передати його у власність довірителя. Зобов’язання забудовника перед управителем забезпечуються іпотекою. Крім того, по кожному об’єкту будівництва між управителем та забудовником укладається договір уступки майнових прав та договір доручення з відкладальними умовами. У разі порушення забудовником умов договору, управителю доручається виконання функцій забудовника, у тому числі право передоручити їх виконання третій особі (тобто, фактично, поміняти забудовника). Також, у разі виникнення ризику порушення забудовником своїх зобов’язань, договір поступки набирає чинності, і до управителя переходять усе майно і майнові права на нерухомість.

Натомість, схема роботи ФОН багато в чому нагадує діяльність інвестиційного фонду. Керуючий – банк або фінансова компанія – створює фонд шляхом емісії сертифікатів та здійснює управління фондом. Залучені від інвесторів кошти вкладаються у будівництво, а після закінчення дії фонду інвестор має можливість продати побудовану нерухомість за ринковими цінами. Маржа між виторгом від продажу і внесками та винагородою керуючого становить прибуток інвестора.

Розвиток регулювання довірчих правовідносин в Україні

Старт ринку довірчих послуг в Україні був даний прийняттям КМ Декрету «Про довірчі товариства» в 1993 році та початком «паперової» приватизації. Тоді масово почали створюватись трастові компанії (довірчі товариства), які займались акумулюванням приватизаційних сертифікатів, обміном їх на цінні папери приватизованих підприємств та управлінням придбаними цінними паперами. Більшість із створених довірчих товариств згорнули діяльність після завершення «ваучерної» приватизації та закінчення обігу приватизаційних майнових сертифікатів. Решта трастів, залишившись на ринку, залучали кошти від населення, обіцяючи надвисокі проценти без дієвого контролю, та стали першими українськими фінансовими пірамідами.

Спекулятивний розвиток трастових операцій в Україні був призупинений в кінці 1995 року, коли Кабінет Міністрів прийняв Постанову «Про попередження зловживань у процесі залучення суб’єктами підприємницької діяльності грошових коштів населення». Цією постановою заборонялась державна реєстрація нових довірчих товариств, а існуючим трастам заборонялось залучати кошти від населення до введення в дію закону «Про довірче управління майном».

Друге дихання ринку послуг довірчого управління активами відкрив прийнятий у 2001 році Закон «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». На той час грошовий етап приватизації та необхідність залучення коштів іноземних інвесторів потребували якісно нового підходу до регулювання управління активами. Законом були встановлені істотні вимоги до учасників ринку спільного інвестування та управління активами, запроваджено багаторівневий контроль за діяльністю КУА, та відкрито можливість для діяльності фондів венчурного інвестування. Для нейтралізації негативних наслідків фінансової кризи 2008 року та у зв’язку із прийняттям Закону «Про акціонерні товариства», до закону про ІСІ були внесені зміни, які, однак, набули чинності аж з початку 2014 року.

Законопроект «Про довірче управління фінансовими активами» від 2008 року так і не був прийнятий, хоча цей закон повинен був стати основним регулятивним документом послуг довірчого управління активами. Він був розроблений з метою встановлення правових засад здійснення операцій з довірчого управління фінансовими, в тому числі грошовими, коштами. Ним визначались вимоги до договорів з довірчого управління, встановлювались права та обов’язки довірителя та довіреної особи (банків та небанківських фінансових установ).

На сьогодні правовідносини щодо довірчого управління капіталом в Україні частково врегульовані Цивільним кодексом України, Декретом КМ «Про довірчі товариства», а також рядом спеціальних законів щодо окремих учасників ринку послуг довірчого управління в окремих галузях, зокрема, законами «Про інститути спільного інвестування», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», «Про іпотечні облігації».

Стан та перспективи ринку довірчих послуг на сьогодні

Одним із негативних факторів, який уповільнив розвиток довірчих послуг в Україні, є наслідки  «трастового буму» 1993-1995 рр., коли компанії, які називали себе «трастами», залучаючи кошти населення фактично діяли за принципом «фінансових пірамід». Внаслідок цього значна кількість інвесторів втратили свої кошти. Зважаючи на те, що основоположним принципом довірчих відносин між клієнтом та управителем є довіра, втрата довіри інвесторів до трасту як до фінансового інституту мала закономірним наслідком втрату його привабливості.

Серед інших причин – низька інвестиційна грамотність населення, фрагментарне нормативне регулювання та недостатньо висока якість обслуговування, які безпосередньо впливають на кількість потенційних споживачів таких послуг.

Тим не менше, майбутнє ринку колективного довірчого управління (через ІСІ), як і послуг індивідуального довірчого управління в Україні видається позитивним, принаймні, в середньостроковій та довгостроковій перспективі. Можна прогнозувати, що наступним етапом та поштовхом розвитку колективного інвестування буде масове використання сучасних електронних систем і платформ (наприклад, блокчейн), які вже починають використовуватись у світі приватними та інституційними інвесторами.

Опубліковано в № 37 (480) електронного видання ЮРИСТ&ЗАКОН від 11.10.2018