Як збудувати бізнес-імперію та (не) позбавити власних дітей спадщини

Історія з життя, яка набула розголосу, але уроки якої не засвоєні: співвласник великого прибуткового бізнесу в розквіті сил раптово помирає, залишивши, з одного боку, вдову з неповнолітніми дітьми, з іншого – партнерів по спільному бізнесу. Нотаріального заповіту не виявлено, а серед офіційно оформлених на ім’я померлого активів, як водиться, одні «крихти» – півдесятка квартир по кількасот метрів у столиці, моторна яхта на верфі в Миколаєві та конюшня з двійком арабських жеребців. Основні ж активи – корпоративні права у групі компаній, якими володів покійний – надійно приховані з допомогою десятків фірм-“прокладок” з номінальними власниками, кінці бовтаються в теплих карибських водах, що омивають береги якогось далекого та маловідомого острова.

Вибудувана корпоративна структура бізнес-імперії успішно виконала свої основні функції та завдання, які перед нею ставились – податкова оптимізація, максимальна анонімність бенефіціарів та захист активів від посягань кредиторів, конкурентів і держави. Але як щодо забезпечення збереженості та спадкоємності активів?

Неважко здогадатись, що співвласники бізнесу не горіли бажанням добровільно ділитись активами зі спадкоємцями колишнього партнера. На світ раптом з’являється трастовий договір за підписом покійного, згідно якого він нібито ще за життя вніс усі корпоративні права на акції іноземних компаній-власників активів, до трасту, створеного в офшорній юрисдикції. Бенефіціарами трасту зазначені діти покійного, але за умовами трастового договору після смерті засновника трасту розпорядниками автоматично стають співвласники бізнесу. Саме розпорядники трасту на свій розсуд приймають рішення щодо виплати бенефіціарам будь-яких дивідендів від поточної діяльності групи компаній і здійснюють управління активами від імені бенефіціарів. Таким чином, формально будучи бенефіціарами, спадкоємці померлого фактично усуваються від управління, розпорядження активами та отримання дивідендів від бізнесу.

Немає підстав припускати, що померлий свіввласник бізнесу бажав саме таким чином розпорядитись своїм майном, тобто, фактично позбавити своїх спадкоємців прав на значну частину спадщини. Отже, корпоративна структура бізнес-імперії дала збій. Чи це було випадковістю? Насправді, найбільш ймовірно, що при структуруванні бізнесу такі завдання просто не ставились. На жаль, на практиці це непоодинокий випадок, коли власники бізнесу не замислюються над питаннями спадкового планування, або надають їм значно меншу вагу в порівнянні із іншими завданнями та функціями корпоративної структури. Для цього є ряд об’єктивних причин.

По-перше, активним бізнесменам завжди бракує часу, а оскільки спадкове планування – складний процес, який потребує комплексного вирішення із залученням і юристів, і нотаріусів, і банкірів, до цього питання підходять часто несистемно і епізодично, або й просто відкладають на невизначене майбутнє.

По-друге, збереження балансу між завданнями забезпечення спадкоємності активів з одного боку, та іншими функціями корпоративної структури – податковою оптимізацією та анонімністю – з іншого боку, потребує певної пожертви за рахунок останніх двох функцій. Іншими словами, це обійдеться дорожче і від (майже) абсолютної анонімності доведеться відмовитись.

По-третє, на відсутність поширення культури спадкового планування впливає і об’єктивний факт, що ці питання в Україні актуальні для доволі обмеженого кола – власне, для тих осіб, які володіють більш-менш крупним бізнесом та мають у своєму розпорядженні активи, що потребують спадкового планування. Переважно, це ще перше покоління, яке досі здійснює управління бізнесом, і не має чіткого уявлення про перспективи – як бути далі, хто цим буде далі керувати, чи потрібно активи зберігати, чи продавати.

Очевидно, з цих та інших причин типові інструменти спадкового планування, як, наприклад, заповіт, спадковий договір, організація сімейного бізнесу – не набули в Україні належного поширення. Також, в статутах лише небагатьох українських господарських товариств можна знайти спеціальні положення, що детально регулюють ситуацію, яка складається після смерті учасника товариства. За відсутності окремого регулювання статутом переходу частки спадкоємцям, ці питання вирішуються згідно законодавства та судової практики, яким бракує однакового підходу. Відтак, дієспроможність товариства може бути паралізованою до моменту вирішення ситуації.

Однак, у випадку якщо активи включають об’єкти, що знаходяться за кордоном, або корпоративні права іноземних компаній, вітчизняних правових інститутів буде недостатньо і виникає необхідність використання іноземних інструментів спадкового планування, серед яких найбільшою популярністю користуються трасти та фонди в іноземних юрисдикціях.

Привабливість трастів та фондів полягає в тому, що це комплексні інструменти, які дозволяють одночасно поєднувати і вирішувати завдання податкової оптимізації, захисту активів та передачі активів у спадок. При цьому відпадає необхідність складення заповіту та дозволяється уникнути складних процедур міжнародного спадкування, якщо активи знаходяться в різних юрисдикціях.

Структура трасту/фонду надзвичайно гнучка і може бути підібрана під конкретні ситуації та потреби клієнта. Наприклад, засновник може залишити за собою максимально широкі повноваження на період свого життя – право контролю над діями та рішеннями довірчого власника (розпорядника), а також право на повернення переданого майна у свою власність. Крім того, засновник трасту або фонду може передбачити, що його майно переходить визначеним бенефіціарам не відразу після його смерті, а через деякий період часу (напр. поки спадкоємці не наберуться досвіду, достатнього для управління активами). Таким чином, в цьому випадку траст або фонд дозволяє клієнту зберегти своє право на майно і можливість ним розпоряджатись при житті, а також передбачити адресну передачу майна після смерті.

В історії, наведеній на початку статті, спадкоємці і досі, по завершенню кількох років після смерті спадкодавця, судяться із його колишніми партнерами по бізнесу. Боротьба обіцяє бути затяжною, затратною та виснажливою для усіх сторін, результат наразі важко спрогнозувати. Однак, вже зрозуміло, що цього можна було би уникнути при правильному, а головне – вчасному – підході до спадкового планування.